Tiny candle of Ў letter/Крихітна свічечка букви Ў

Tiny candle of Ў letter/Крихітна свічечка букви Ў

Anastasiia Ivantsiv/Анастасія Іванців/
UA
21.12.2016

Tiny candle of Ў letter

Minsk is a kind of Belarusian Charkiv. Destroyed during the war, with a hint of Stalinist empire style, making you feel cramped even on wide foot walks paved with grey block stones.

A stele of Victory over fascist invaders sticks up in the middle of a long avenue of Independence, just like knife in a back. It’s pretty hard to find something really sincere and interesting between pretentious buildings on colourless streets, unless you know where to search for it.

A bookshop "Lohvinau" hides in a usual backyard of apartment house, not far from the stele. It is one of few places in Minsk which reminds you on the actual country of your visit – Belarus – a huge Ў letter is drawn on the wall at the entrance. All people inside, and maybe even the cat too, speak only Belarusian.


"Lohvinau" bookshop in Minsk. Photo from bookshop site

In 2000 Igor Lohvinov founded a small publishing company. Today “Lohvinau” is a literature house consisting of gallery, publishing house, social organization, and a space for meetings of not only writers and translators, but also artists, film critics, and activists.

Here, between book shelves and with a cat on our arms, UP.Culture speaks with Belarusian writers Pavlo Kastsyukevich and Andriy Khadanovich about modern Belarusian book publishing, whether its development is affected by language policy, and cognition of native land by Belarusians thanks to Ukraine.

Stars and books

Pavlo Kastsyukevich, writer, winner of the first Jerzy Giedroyc Literary Award, works at the publishing company as art director. At first he shows us the stars. The whole ceiling of the publishing house is pasted over with tiny stars with names.

Publishing house and bookshop were banned two years ago, – Pavlo explains. – The Ministry of information has fined us for working without license, though we tried to receive it several time vainly.

Then we arranged money-collection campaign called "Stars won’t die out in the sky": everybody who helped our bookshop got own little star. Thanks to caring people, not matter how paradoxical it is, we managed to develop and grow on twenty square meters and we become social organization and literature house.


Pavlo Kastsyukevich - winner of the first Jerzy Giedroyc Literary Award. Photo: Dmytro Yershov

Almost all shelves in the bookshop are filled with Belarusian editions. There is a small bookstand with book in Russian, and at the entrance – suitcase with Ukrainian books.

Pavlo says other bookshops usually look different: numerous Russian books, and one single small shelf with Belarusian editions, huddling shyly on it.

This situation is not surprising, taking into account the fact that even the novel "Language" of a cult writer Viktor Martinovych was published in a number of only one thousand copies.

The book taxes are very high in Belarus, – Pavlo says. – As if we were selling petroleum. For example, in neighbouring Lithuania, every book is published under support of the government.

But our translation of foreign authors make us dependent upon foreign foundations like Polish institute, Swedish culture council, Goethe institute, and so on. But the quantities of printed copies are far not commercial.

Poet and interpreter, Andriy Khadanovich states it’s almost impossible to find a job for a man who wants to write and speak in Belarusian and make his bread of Belarusian literature.

The fact he has been recently invited to the air of children’s show is a huge progress itself.

Bilinguality is approved by law in Belarus. But though Russian is the second language on paper, in reality it is the first one. Officials speak like gangsters from series. Forget about Belarusian if you want a good carrier, – Andriy states.

He points a kind of light Belarusianization started recently: plates with inscription in Belarusian on the streets, billboards with Belarusian analogues of Russian words. But before this process, Belarusian has been pressed out as marginal language for almost twenty years.


Suitcase with Ukrainian books in bookshop. Photo from “Lohvinau” website  

There is a demand for translated literature in Belarusian in the country. But this is the fight with unequal forces: high prices and unfavourable language policy are supplemented with global problems.

– The whole world complaints of marginalization of paper editions, – Khadanovich says. – Especially the youth is indifferent to books. I am a lecturer at Lyceum and university and I know how difficult it is to make the students read.

It does not mean the youth is far from culture. Young people have their own opinion, they reflect. But the problem is that reading skill has to compete with modern rivals – social networks, visual culture. 

However, there are still many people coming to “Lohvinau” at literature meetings, reading classic books and contemporary Belarusian authors. Pavlo Kastsyukevich notes that these people do not speak only Belarusian.

It’s hard for some people to communicate in this language, but they are interested in Belarusian context, – the writer says. – Nowadays Europe reads less as well. Literature is not a necessity anymore; it’s rather just an entertainment.

I compare this situation with chess. Everybody used to have chess earlier and you could see people playing chess in every yard. But now this trend is over. Not we are also trying to survive.

Friendship of masters

Current situation if Belarus is a kind of thaw. Some says it was Ukrainian Maidan what made Lukashenko become more tolerant and reduce stress level in the society. Pavlo Kastsyukevich says: Belarus has turned westwards.

– We feel relief, no one presses us anymore. Censorship has reduced, though it is actually forbidden by Belarusian law. However there is still a self-censorship: writer thinks hundred times before publishing his works. Not all books are approved, not all books are presented in all bookshops.

We don’t know how long this thaw period is going to be. I’m deeply convinced there are still black lists of authors who are not allowed to appear in public. 


Andriy Khadanovich, writer. Photo: Dmytro Yershov

As a rule, Ukrainian and Belarusian stands stay close to each other at international fairs in Leipzig, and Frankfurt. Friendship of masters is a natural process for our countries.In spite of crisis in publishing sphere, "Lohvinau" has been managing to publish Ukrainian authors since many years. Some of them come to Minsk to visit their readers personally.

The first translation from Ukrainian was "Introduction to geography" of Yuri Andrukhovych, – Khadanovich says. – At that time we got support from sponsors and took the maximum out of this unique chance – we packed the book with everything possible: "Recreations", "The Moscoviad", essays and selected poems - both accentual-syllabicі verses and free verses from "Songs for the Dead Rooster".

Serhiy Zhadan became enormously popular in Belarus. Khadanovich mentions Serhiy is not perceived as alien foreign piece of exotic. Zhadan is copied by young writers and every presentation of his new books – for example, "Voroshilovgrad" – gathers full house.

"Zhadan is like our twin sol and he’s absolutely strange at the same time", –  Andriy says. He explains that Ukrainian-Belarusian cooperation in literature is extremely dependent on personal relations.

For example, Volodymyr Orlov is on friendly terms with Oleksandr Irwanez. This helped to publish his book "Requiem for a Chainsaw" in Ukraine, and Orlov has translated "Rivne/Rovno" into Belarusian.

Our relations with Zhadan is different: we have mutually translated to the fact that Yury Zavadsky has published Zhadan in Belarusian and my texts in Ukrainian at "Krok" publishing house; thus, our books had similar design.

My books in Ukrainian will definitely find their readers in Ukraine. But who would buy Zhadan in Belarusian in Ternopil? But people buy it! From one hand, it is a sign the author is really cult, from the other hand, you read him in foreign language, but still understand everything. And that’s a really cool feeling.

 


Serhiy Zhadan at "Lohvinau" bookshop

Mutual understanding of different worlds

Andriy Khadanovich adds he appreciates Zhadan first of all for his parallels. When you read  "Voroshilovgrad" you see how similar Ukrainian prewar reality with its “soviet” mentality is to Belarusian situation.

Belarusians understand Ukrainian language very well. "Lohviau" announced a year of Ukrainian culture. Pavlo and Andriy arrange literature evenings at the bookshop; they invite Ukrainian writers, and every Wednesday film critic Maxim Zhbankov presents Ukrainian movies that were banned at Soviet times. The key project objective is to understand Ukraine.

– More than a half of population in Belarus believes in Russian propaganda with its metaphors full of hatred that just explode your mind, – Andriy comments expressively. – We can hardly prevent it. But if someone is spreading hatred, then someone should oppose and share different ideas connected with friendship, love, and faith.

Pavlo Kastsyukevich promises to bring more books from his following trip to Ukraine – to enrich the Ukrainian suitcase.

– In Belarus, notions about Ukrainian culture drown in "fraternal" discourse, – he says. – We thought Ukraine and Belarus have much in common, but it turned out our contexts are very different.

Our secret inner aspiration was to understand ourselves through our neighbour. Belarusians don’t take as much interest in themselves, unless someone says it’s something wrong with us.

 


Pavlo Kastsyukevich. Photo: Dmytro Yershov

Events in Ukraine served as a catalyst of division in Belarusian society. Parents who watch Russian TV argue with their children; spouses don’t discuss political topics with each other.  But it’s impossible to deceive someone who has personal relations with Ukrainians or has spent Christmas holidays in Lviv.Andriy supposes that discovery of Ukraine enabled Belarusian to divide and to unite with people sharing common ideas.

It’s rather hard to understand Belarus for a Ukrainian. There is no division into East and West, no bilingualism, no struggle for identity here, because, after all, everybody becomes quiet when regime’s tocsin rings.

We are close by mentality and by languages, but Belarusians are kind of Slavic Scandinavians, and Ukrainians are like Slavs from Balkans – with all this “kusturicism”, drive, trumpets, and gramophones, – Andriy bursts with explanations.

Belarusian youth has actively participated in Orange revolution and in Maidan of 2014. Everybody knows about a Belarusian in the Heavenly Hundred. Ukrainian flags and Ukrainian friends supporting us were to see in Minks in 2006 and 2010, during feeble revolution attempts.

Ukraine managed to achieve goals Belarusians have struggled for: freedom, Europe, and possibility to spare the lives of the best Ukrainians in the fight for own values.

Partisan carnival

Zhadan is well known in Belarus as a writer. But his performances with "Dogs in the Outer Space" gather less people than poetic events. But there is at lest one Ukrainian band that is sold out for every performance on Belarusian stadia - "Okean Elzy" (Elza’s Ocean).

Tickets to their concerts were sold out a month before a tour and atmosphere in the hall is as warm as it is in Ukraine. Andriy Khadanovich complaints about ban of independent music in Belarus that lasted for ten years.

Our Lavon Volski is not inferior to Svyatoslav Vakarchuk. The only difference is that "Okean Elzy" can perfect its skills at stadia and arenas, but Volski is blacklisted.

His music is underground, semi-partisan. Sometimes he’s allowed to appear on stage in small clubs, then he’s banned there again.

A real breakthrough happened recently: Sergey Mikhalok, ex-frontman of the cult band "Lyapis Trubetskoy" and recently formed band “Brutto” was allowed to perform in his native land –in Gomel.

Mikhalok has been circling around Belarusian frontiers and appeared o stages in Smolensk, Vilnius, Chernihiv, Lviv, but could not meet his fans in his native land.

Now the country undergoes liberalization, – Andriy states. – But it is superficial, hardly to notice anywhere. The authorities may allow performances of Mikhalok  or Volski, we’ll rejoice to have a good time at their concerts. And then there are already ten new bans to live with.

The regime has never ever been weakened in Belarus. Pressure and intimidation were always to feel in the country. When the Minister of defence says the army would shoot at anyone on the street, people are afraid to protest. But they protest anyway, though not in a mass scale.

It all started with folk songs, carnival in Ukraine. Shooting and war came later. Our rallies has always been more dismal and colder than those in Ukraine. But Maidan affected us: since then we translate five times more books from Ukrainian than before.


In "Lohvinau" bookshop. Photo: Dmytro Yershov

Andriy takes Zhadan’s “Voroshivolgrad” from the shelf and gives it to us. Then he goes to meet Lithuanian guest — it’s Belarusian-Lithuanian poetry evening in "Lohvinau". And so one conversation transforms into another one, and the literature house turns into a real home.


Крихітна свічечка букви Ў

Мінськ – це білоруський Харків. Зруйнований під час війни, з присмаком сталінського ампіру, від якого тісно навіть на широких пішохідних доріжках, вимощених сірою плиткою.

Посеред довжелезного проспекту Незалежності, ніби ніж у спині, стирчить стела Перемоги над фашистськими загарбниками. Між пафосних будівель на безколірних вулицях складно знайти щось справді щире й цікаве, якщо не знати, де потрібно шукати.

Книгарня "Логвінаў" захована у звичайному житловому дворику неподалік від стели. Це одне з небагатьох місць у Мінську, яке нагадує, що ти саме в Білорусі: на стіні перед входом намальована гігантська літера Ў. Всередині всі люди та, здається, навіть кіт розмовляють виключно білоруською.

Книгарня "Логвінаў" у Мінську. Фото з сайту книгарні

Ігор Логвінов у 2000 році започаткував невеличке видавництво. Сьогодні "Логвінаў" – це літературний дім, який об’єднує галерею, друкарню, громадську організацію та простір, де збираються не тільки письменники і перекладачі, а й художники, кінокритики і громадські активісти.

Саме тут, поміж книжкових полиць і з котом на колінах, УП.Культура говорить з білоруськими письменниками Павлом Костюкевичем і Андрієм Хадановичем про те, як живе білоруське книговидавництво, чи впливає на його розвиток мовна політика та як білоруси пізнали власну країну завдяки Україні.

Зірки за книжки

Павло Костюкевич – письменник, лауреат першої премії імені Єжи Ґедройця – працює в книгарні арт-директором. Перше, що він показує – зірки. Вся стеля книгарні обклеєна маленькими зірочками з іменами.

– Два роки тому видавництво й книгарню заборонили, – пояснює Павло. – Міністерство інформації оштрафувало нас за роботу без ліцензії, хоча ми кілька разів марно намагались її отримати.

Тоді ми провели акцію зі збору коштів "Не загаснуць зоркі ў небе": кожен, хто підтримав книгарню, отримав власну зірочку. Завдяки небайдужим людям, хоч як це парадоксально, на двадцяти двох квадратних метрах ми розрослись, стали громадською організацією й літературним домом.

Павло Костюкевич - лауреат першої премії імені Єжи Ґедройця. Фото: Дмитро Єршов

Майже всі полиці в книгарні заставлені білоруськомовними виданнями. Є невеликий стелаж із російскомовними, а біля входу – україномовна валіза.

Павло каже, що в інших книгарнях зазвичай навпаки: стоси російськомовних книжок і одна-єдина поличка, на якій туляться книжки білоруською.

Враховуючи те, що навіть роман "Мова" культового письменника Віктора Мартиновича вийшов накладом одна тисяча примірників, ситуація не дивує.

– У Білорусі дуже великі податки на книжки, – каже Павло. – Таке відчуття, що ми торгуємо нафтою. Натомість, у сусідній Литві кожна книжка виходить за сприяння уряду.

Ми ж, перекладаючи зарубіжного автора, залежимо від допомоги іноземних фундацій – Польського інституту, Шведської культурної ради, Ґете-інституту тощо. Але тиражі не дуже комерційні.

Поет і перекладач Андрій Хаданович каже, що знайти роботу людині, яка хоче писати й говорити білоруською мовою, нереально, а заробляти на життя білоруськомовною літературою й поготів.

Те, що його самого нещодавно запросили як гостя в ефір дитячої телепрограми, називає великим прогресом.

– Двомовність у Білорусі затверджена законом. Але якщо на папері російська – лише друга державна мова, то насправді – перша. Чиновники говорять як пахани у серіалах. Хочеш зробити кар’єру – не розмовляй білоруською, – констатує Андрій.

Він каже, що останнім часом відбувається своєрідна м’яка білорусизація: на вулицях почали розвішувати таблички з написами національною мовою, встановлювати білборди з білоруськими відповідниками російських слів. Проте перед тим мову двадцять років випихали на маргінес.

Валіза українськомовної літератури в книгарні. Фото з сайту "Логвінаў"

Попит на перекладну літературу білоруською мовою в країні є, але це нерівна битва: до високих цін і несприятливої мовної політики додаються глобальні проблеми.

– У всьому світі скаржаться на маргіналізацію паперових видань, – говорить Хаданович. – Особливо байдужіє до книжки молодь. Я викладаю в ліцеї та університеті й знаю, як важко примусити студентство читати.

Це не означає, що молоді люди далекі від культури. Вони мають власну думку, вони мислять. Проблема в тому, що в самої навички читання є конкуренти – соціальні мережі, візуальна культура.

Втім, залишаються ті, хто приходить у "Логвінаў" на літературні зустрічі, читає класику та сучасних білоруських авторів. І це, додає Павло Костюкевич, не лише ті, хто розмовляє білоруською.

– Людям складно спілкуватись мовою, але цікавитись білоруським контекстом вони можуть, – каже письменник. –  У Європі зараз теж менше читають. Література перестала бути необхідністю і стала розвагою.

Я порівнюю цю ситуацію з шахами. Раніше, коли в усіх були шахи, в кожному дворі в них грали. Але мода минула. Тому ми на межі виживання.

Дружити митцями

Зараз у Білорусі щось на зразок відлиги. Кажуть, стати ліберальнішим і знизити рівень напруги в суспільстві, Лукашенка спонукав український Майдан. Павло Костюкевич говорить: Білорусь повернулась у бік Заходу.

– Ми відчуваємо полегшення – на нас перестали тиснути. Стало менше цензури, хоча білоруський закон її взагалі забороняє. Однак досі є самоцензура: автор інколи сто разів подумає, видаватись чи ні. Не всі книжки проходять, не в усіх книгарнях.

Ми не знаємо, скільки триватиме ця відлига. Я переконаний, що чорні списки літераторів, яким заборонено виступати публічно, лишилися.

Письменник Андрій Хаданович. Фото: Дмитро Єршов

Попри скруту у видавничій сфері, "Логвінаў" уже не перший рік примудряється друкувати українських письменників. Деякі приїжджають до Мінська, де вже мають свого читача.

На міжнародних ярмарках у Лейпцигу та Франкфурті український та білоруський стенди зазвичай розташовані поруч. Дружити митцями – природний процес для наших країн.

– Першим перекладом з української був "Вступ до географії" Юрка Андруховича, – розповідає Хаданович. – Це той випадок, коли ми отримали спонсорську підтримку і, не знаючи, чи трапиться ще колись така нагода, запхнули у книгу все: "Рекреації", "Московіаду", есеї й вибрані вірші, як силаботонічні, так і верлібри з "Пісень для мертвого півня".

Справжньої популярності в Білорусі набув Сергій Жадан. Його, за словами Хадановича, тут не сприймають як далеку зарубіжну екзотику. Жадана наслідують молоді автори, а коли виходить його нова книжка – наприклад, "Ворошиловград", – на презентації збирається аншлаг.

"Жадан –  це ніби свій автор, а разом із тим і зовсім чужий", –  говорить Андрій. І пояснює, що багато в українсько-білоруській літературній співпраці залежить від особистих контактів.

– Наприклад, Володимир Орлов дружить з Олександром Ірванцем. Завдяки цьому українською мовою вийшла його книжка "Реквієм для бензопилки", а Орлов переклав "Рівне/Ровно" на білоруську.

В мене з Жаданом інша ситуація: ми взаємно доперекладались до того, що Юрко Завадський у видавництві "Крок" видав Жадана білоруською, а мої тексти українською, причому в однаковому оформленні.

Ясно, що мої книжки українською в Україні читатимуть, але хто купує Жадана білоруською в Тернополі? А купують. З одного боку, це ознака культовості автора, з іншого – читаєш ніби іноземною мовою, а все розумієш. І це кайф.

Сергій Жадан у книгарні "Логвінаў"

Павло Костюкевич додає, що для нього Жадан цінний паралелями. Коли читаєш "Ворошиловград", бачиш, наскільки українська передвоєнна реальність із її радянським менталітетом подібна до білоруської.

Взаєморозуміння світів

Українську мову білоруси також розуміють чудово. Зараз у "Логвінаў" рік української культури. Павло і Андрій проводять у книгарні літературні вечори, запрошують українських письменників, а кінокритик Максим Жбанков щосереди показує українське кіно, яке було заборонене за радянських часів. Мета проекту – зрозуміти Україну.

– У Білорусі більша половина населення сидить на російській гебельщині, від метафор ненависті якої вибухає мозок, – емоційно розводить руками Андрій. –  Ми мало чим можемо цьому зарадити. Та раз хтось сіє ненависть, то треба створювати іншу риторику, пов’язану з дружбою, любов’ю та вірою.

Павло Костюкевич обіцяє з наступної поїздки в Україну привезти ще книжок – поповнити україномовну валізу.

– В Білорусі уявлення про українську культуру тонуть у "братньому" дискурсі, – говорить він. – Ми вважали, що Україна і Білорусь чимось схожі, а виявилось, що контекст дуже різниться.

Нашою секретною метою було зрозуміти себе через сусіда. Білоруси не дуже цікавляться самі собою, лише тоді, коли хтось каже, що з нами щось не так.

Павло Костюкевич. Автор фото: Дмитро Єршов

Пізнання України, на думку Андрія, дозволило білорусам водночас і розділитись, і знайти своїх та об’єднатись із ними.

– Українські події –  це каталізатор поділу в білоруському суспільстві. Батьки, які дивляться російське телебачення, сваряться зі своїми дітьми, чоловік і дружина, які не розмовляють на політичні теми. Звичайно, важко обманути тих, хто має живі контакти чи їздив на Різдво до Львова.

 Зрозуміти Білорусь українцю непросто. Тут немає поділу на Схід і Захід, нема білінгвізму й боротьби ідентичностей, бо, хай там як, усі затихають під звуком режимного набату.

– Ми близькі і ментально, і мовно, але білоруси – це такі слов’янські скандинави, а українці – балканські слов’яни з усією кустуріцівщиною, драйвом, трубами і грамофонами, – сам вибухає Андрій.

Білоруська молодь масово їздила і на Помаранчеву революцію, і на Майдан 2014 року. Всі знають про білоруса в Небесній сотні. У 2006 і 2010 роках в Мінську, під час наших невдалих спроб революції, були і українські прапори, і українські друзі, які нас підтримали.

Те, що було важливим для білорусів, здобули в Україні: свободу, Європу і можливість не платити життям найкращих українців за власні цінності.

Карнавал по-партизанськи

Жадана в Білорусі знають як письменника, а от на його виступи з "Собаками в космосі" ходить менше людей, ніж на поетичні. Однак є як мінімум один український гурт, який збирає стадіони в Білорусі — "Океан Ельзи".

ЧИТАЙ ТАКОЖ:

Бард Східної України, де все розвалюється

На їх концерти квитки були розпродані за місяць до початку гастролей, а атмосфера в залі така ж тепла, як і в Україні. Андрій Хаданович нарікає, що незалежна музика в Білорусі десять років була під забороною.

– Наш Лявон Вольський нічим не поступається Святославу Вакарчуку. Але якщо в "Океану Ельзи" була можливість відпрацьовувати майстерність на стадіонах і в повних залах, то Вольський — у чорному списку.

Його музика — напівпідпільна, напівпартизанська. Її спочатку дозволяють у маленьких клубах, а потім знову забороняють.

Нещодавно стався прорив: Сергію Міхалку, колись лідеру легендарної групи "Ляпис Трубецкой", а віднедавна проекту Brutto, дозволили виступити на батьківщині – в Гомелі.

Міхалок роками кружляв білоруським прикордонням і давав концерти у Смоленську, Вільнюсі, Чернігові, Львові, але не міг до цього часу потрапити на батьківщину.

– Відбувається лібералізація, – констатує Андрій. – Але вона поверхова. Її більше нема, ніж є. Влада може дозволити Міхалка або Вольського, ми порадіємо, поскачемо на концертах, а натомість отримаємо десять нових заборон.

У Білорусі ніколи не було послаблення режиму. Завжди був тиск, залякування. Коли міністр оборони каже, що військо стрілятиме в кожного, хто вийде на вулицю, людям стає страшно протестувати. Але вони йдуть, хай не мільйонами.

В Україні все починалось із коломийок, із карнавалу, лише потім була стрілянина, прийшла війна. Наші мітинги на тлі українських із самого початку виглядали похмурішими, холоднішими. Проте Майдан вплинув на нас: відтоді ми перекладаємо з української в п’ять разів більше.

У книгарні "Логвінаў". Фото Дмитро Єршов

Андрій дістає з полиці і показує перекладений на білоруську "Ворошиловград" Жадана, а сам йде зустрічати литовських гостей — в "Логвінаў" вечір білорусько-литовської поезії. Так одна розмова перетікла в іншу, а літературний дім став просто домом.